Мой сайт

Опорний пункт в першій лінії оборони - це невеличкий клаптик мерзлого луганського чорнозему, у який зарився взвод 22-го окремого мотопіхотного батальйону, а довкола - лише поля, що пронизуються холодним вітром.

ПЕРША ЛІНІЯ

За полем перед бруствером траншей сепари. Точніше там лише якась частина, луганських, а більше заблукалі російські військові. Командир роти вогневої підтримки капітан Шелест каже, що коли в траншеях навпроти, які добре бачу в довгофокусну оптику фотоапарата, сиділи місцеві, то вони перехоплювали їхні розмови в ефірі. Тепер-от ефір німий, мабуть, у війська навпроти з’явилася техніка, що шифрує зв’язок. Ворог там тепер серйозний. Розвідка доповідає: тиждень тому під он тими териконами з'явилося близько трьох десятків танків і САУ, а 82-міліметрові міномети васильок важко й полічити. Якраз під час розмови з ротним за нашими спинами щось гахкає та так, що я пригинаюся, а коли піднімаю голову, то бачу гриб чорного диму. Капітан заспокоює мене: це не обстріл, скоріше за все вибухнула протитанкова міна на полі, що за нашими спинами. Їх тут тепер до погибелі.

За тим полем, що позаду, у кількох кілометрах звідси - наша друга лінія оборони бетон, бліндажі у три настили. Озброєння там, кажуть, сучасніше ніж на передку. Тут бліндажі не такі вражаючі. Однак у разі наступу в цих укріпленнях підрозділ капітана Шелеста повинен протриматися, поки наші артилерія й танки не вийдуть на бойові позиції та другу лінію оборони приведуть в бойову готовність. Міномети, згідно з мінськими домовленостями, у них, звісно, забрали, але у хлопців є ще чим стріляти: станкові й ручні гранатомети, ПТУРи, крупнокаліберні кулемети... Вся зброя справна і заряджена. Тікати тут нікуди: кругом рівнесенькі поля, буде видно кожного як на долоні. У разі чого, вони тут смертники. Хоча капітан уважає що шанс вижити є. Мовляв, хоча взвод тут як пуп на голому животі, але й ворогу наступати через рівне й заміноване поле не прогулянка. Та й сепарського війська замало, щоб атакувати: проти одного в обороні потрібно п’ять атакуючих, а де їх взяти? Танкова перевага ворога, правду кажучи, величезна, адже усі наші танки виведені десь за Сєверодонецьк, але ж це не так і далеко.

БЛІНДАЖ

22-й мотопіхотний батальйон я відвідував восени 2014 року, коли він ще вважався підрозділом територіальної оборони. Бійці якраз приходили до тями після російського удару ураганами під Дмитрівкою, поблизу Нового Айдару. Дісталося тоді більше сусідам, хоча страх посів у багатьох мобілізованих душах батальйону. Зустрічалися, звісно і добровольці, і міцні духом люди, але ж чимало було й таких, котрі не розуміли чому й за що вони воюють. Мовляв, їх призивали охороняти важливі об’єкти області, а послали, вважай, легкоозброєних сторожів захищати блокпости. Жінки в Харкові, у свою чергу, під стінами ОДА влаштовували мітинги: Поверніть чоловіків додому! Вразили безнадія і сум в очах, котрі часто-густо тамувалися оковитою.

Зараз у бліндажі з соснового кругляка, заритому в чорнозем, але охайному, довкола буржуйки сидить зовсім інше військо. На перший погляд, таке ж як і півтора роки тому: старенька форма, валянки на ногах... Але це лише зовнішнє враження. Виявляється, те в що вони зараз одягнені, підмінка , у якій легше лазити по траншеях та окопах. Форма ж он висить: випрана, напрасована, як кажуть, для параду. Там, де старшина чи сержант на своєму місці, ні з формою ні з харчами проблем немає. А в них старшина роти як батько. Це каже вояк, якому за п’ятдесят, про старшину криворіжця Віталія Цицика, котрому ще немає тридцяти. На війні ж не все визначається віком.

Ротний Шелест розповідає: з формою, черевиками і харчами зараз проблем немає. На новорічні свята міноборони навіть ковбасу завезло. Волонтери допомагають цибулею, морквою, навіть апельсинами... Фронтовикам стали краще платити. Капітан хвалиться людьми, з якими воює й котрі зараз гріються у бліндажі. Майже всі добровольці і ті, що з Заходу, й ті що зі Сходу. Ігор із Золотого, що під окупацією. Вивіз родину до Києва і пішов на війну.

- У нас на Заході дехто думає, що східняки не хочуть воювати, а ми тут всі патріоти, встряє у розмову комвзводу галичанин Ігор Паньків. Віталій Моєсеєнко з Фастова, Володимир Липка з Дніпропетровщини, Микола Хмелюк з Рівненщини, Леонід Шабля з Мгару, що під Лубнами.

Протитанкіст, оператор ПТУР Леонід Шабля вставляє свої п’ять останнім. Солідний вік (йому 56) і закоріненість в правічний полтавський чорнозем зобов’язує цього, колишнього шкільного вчителя історії, бути мудрим. Усе, про що він говорить починається з землі. Мовляв, от поясніть, як це може бути: його кум з хлопцями закидали гранатами кадирівців. Кавказець, у якого розірвало живіт, бере пригоршню нашого чорнозему, і, дивлячись уже згасаючими очима на наших хліборобів, каже: Зачемтыпришел на моя земля...

- Отак людину задурили пропагандою, що він нашу землю вважає своєю, дивується Шабля. А ми, нехай знають, не прийшли ні до кого і стоятимемо тут до перемоги.

ОКОПНА ПРАВДА

На самісінькому краю контрольованої української землі, з бліндажів, траншей та окопів взводного опорного пункту, можна побачити не лише ворожі позиції, а й те, що не кожній людині кинеться одразу в вічі. Найперше те, що немає димів на окупованій території, окрім хіба що над військовими об’єктами. Людські помешкання там порожні, залишилися під окупацією переважно пенсіонери, а більшість людей втекло світ за очі від війни. Навіть ті, хто кричав: Рассея, введи войска... За нашими ж спинами хати топляться, туди приносять пенсію, і це найкраща агітація за Україну. Це допомагає прозріти, хоча, якщо чесно, розвиднюється не всім.

Капітан Шелест, дивиться не лише на свою, чужу землю , як його підлеглий Шабля, а намагається заглянути в суть війни, її проблеми. Цього чоловіка, свого часу звільнили в запас з авіації за станом здоров’я, міг би відсидітися в райдержадміністраці, де працював, а він ось вже більше року воює в піхоті. За цей час, каже, зрозумів, що проблеми в АТО ті ж самі, що й в Україні, яка живе буденним життям і не може ніяк реформуватися. Просто тут вони проявляються гостріше. Пояснення просте: в окопи посадили тих же людей, які ще недавно спали під боком у жінок. Хтось добровільно, свідомо пішов захищати Україну, інший просто не зміг чи побоявся уникнути мобілізації, одні чесно і добросовісно виконують обов’язок, інші шукають, де остограмитися. Звісно, що вони борються з цим: відправляють на гауптвахту , пишуть листи дружинам і батькам... Зараз у батальйоні п’яниць майже немає. Однак, на думку ротного, було б краще, якби армію зробили професійною.

- Краще мати 5 батальйонів відчайдух, ніж 15, де служать примусово мобілізовані, каже Шелест. Ми нація козацька, а козаки військо добровольців. На жаль, замість того, щоб підтримати добровольчий рух, його знищили. Не чути вже про Айдар , Дніпро та інші батальйони. Залишився на слуху лише батальйон Азов , авторитет якого зростає. Керманичі напевне злякалися зростання добровольчого й волонтерського духу, яким вони не здатні керувати.

Начштабу батальйону майор Шевченко згоден, що армія повинна бути професійною. За рік, переконаний він, новою технікою не оволодієш, а якщо й навчишся нею управляти, то служити вже ніколи. На жаль, маємо те що маємо: знову оголошено про нову хвилюю мобілізації. У лютому, повинні демобілізувати четверту хвилю . Ще, зізнається, жодного разу не було так, щоб їм дали все, що потрібно: не вистачає людей, нової техніки.

- Головне проблема у нас зараз війна, переконаний майор. Ми прийшли з нею справлятися. Якщо у нас буде достатньо людей, трішки підкинуть нової, сучасної зброї, то перемогу святкуватимемо на Красній площі... Щонайменше в Севастополі.